Краєзнавча екскурсія про нелегку долю родини Прокопенків
Велика Вітчизняна війна. Здається, ми знаємо про неї
багато з книг, фільмів, але все це якось далеко від нас і уявити все , що
відбувалося в ті страшні роки в тилу і на фронті дуже важко. І тільки,
знайомлячись з історією життя
людей, ці події стають ближчі,
зрозуміліші, їх починаєш приймати серцем і переживати. Все більше часу відділяє нас від Великої Перемоги. Все менше залишається
людей, які здобули цю Перемогу. І тим дорожче для нас спогади ветеранів, які
пройшли війну.
Про Велику
Вітчизняну війну я знаю лише з розповідей дорослих. Я розповім вам історію однієї родини – родини Прокопчуків,
жителів нашого міста. Вони обоє вже не з нами, але
Дитинство проходило у сім’ї
селян, у якій було четверо дітей. Рано пішли з життя мама та старший брат.
Артема, тата Федора, спіткали сталінські репресії. Із НКВС, які його
арештували, він не повернувся. Подальша доля його не відома. Турботи про
меншого брата і сестру лягли на плечі Федора Артемовича. Після закінчення
сільської школи пішов навчатися у ФЗО (фабрично-заводська освіта). Під час голодомору
1932-1933 років, рятуючи від голоду брата Гришу, цілу зиму ховав його під своїм
ліжком у гуртожитку, ділячись із ним своїм пайком. Сестричка Марійка від голоду
померла. Після закінчення ФЗО отримав спеціальність слюсаря і був призваний до
лав Червоної Армії.
Під час служби був направлений на навчання в Одеське артилерійське
училище, після закінчення якого отримав спеціальність військового техніка.
Службу в званні офіцера проходив у 44 дивізії міста Житомир. Восени 1939 року
був учасником визвольного походу в Західній Україні. Цього ж року дивізію було
передислоковано на Карело-фінський фронт, де розпочиналася війна з Фінляндією.
Під час бойових дій, у зв’язку з непідготовленістю до війни, у складних зимових
умовах, дивізія була оточена й розбита. Федір Артемович зі своїми бійцями
більше тижня виходив з оточення. Ризикуючи життям воїнам вдалося прорватися та
успішно дістатися до своїх військ. Від перенесеного голоду, холоду, переживань
за долю підлеглих певний час був у тяжкому фізичному стані. Після розформування
44 дивізії отримав призначення у 895
стрілецький полк 193 стрілецької дивізії на посаду начальника артилерійського
забезпечення полку.
У кінці червня 1941 року 895
стрілецький полк прийняв бойове хрещення в районі Ковеля, звідки збоями відступили
до Чернігова. У вересні 1941 року під час бою , доставляючи боєприпаси на
передову лінію, колона під керівництвом Федора Артемовича була обстріляна
німецькими танками, які зайшли у тил з’єднання. Отримавши контузію, він
потрапив у полон. У полоні офіцерський склад був відокремлений від рядового й
утримувався окремо. Відношення до них з боку фашистів було надзвичайно
жорстоким. Тимчасовий табір для утримання військовополонених був розташований
біля міста Мінськ, полонені офіцери працювали на розчищенні зруйнованих
будинків. У ході робіт Федір Артемович знайшов плоскогубці і групою офіцерів
було прийнято рішення здійснити втечу з полону. Однак перед самою втечею група
була арештована. Як з’ясувалося пізніше, хтось із цієї групи виявився
зрадником. Після цього арештантів катували для вияснення імені організатора
втечі. Не довідавшись нічого, Федора Артемовича було відправлено в Німеччину,
де він здійснив ще одну спробу втекти, однак знову був затриманий. Як
неблагонадійного, його чотири рази перекидали в різні місця позбавлення волі на
території Німеччини.
В останні години війни фашисти
почали вивозити військовополонених для масового знищення. Лише дивом Федору Артемовичу вдалося вижити ( Полонених
заганяли у вантажні автомобілі і вивозили на розстріл. На ньому зупинився
відлік партії полонених, яких вантажили. У наступній партії він мав бути
першим. Однак стрімкий наступ американських військ не дав можливості німцям
завершити справу до кінця. Ці обставини врятували йому життя).
Не зважаючи на вмовляння
американців залишитися на їхній території, Федір Артемович повернувся у
Радянський Союз. Пройшовши «фільтрацію» уже в радянських таборах для
військовополонених був звільнений з лав Червоної Армії . позбавлений звання,
членства в КПРС і відправлений для подальшого проживання на територію західної України не вище
районного центру.
Після повернення з полону
фізичний стан Федора Артемовича був такий, що його змогли впізнати лише по
голосу: у свої 34 роки він не мав багатьох зубів(їх вибили німці), абсолютно
сивий, виснажений та хворий.
Так доля закинула Федора
Артемовича на Рівненщину у місто Костопіль, де він зустрів свою долю –
Олександру Гаврилівну. Олександра Гаврилівна народилася у 1918 році у селі
Бутенки Кобеляцького району Полтавської області. У сім’ї було п’ятеро дітей -
Олександра сама старша. Її батько, Гаврило Андрійович, працював на залізниці,
мама, Марія Константинівна, доглядала дітей. У голодний 1933 рік сусіди через
непоборний голод ледве не з’їли меншу сестричку Марійку(Середня сестра Ліза
побачила, що Марію сусіди повели в сарай і сказала про це тату, який встиг її
врятувати).
Після закінчення школи Олександра Гаврилівна
вступила до Лубенського педагогічного інституту. Після закінчення працювала
вчителем української мови та літератури у місті Охтирці.
У1944 році як така, що
перебувала в окупації, була направлена вчителювати в західну Україну. Із
Сумщини вона приїхала до станції Здолбунів, де ппопала під бомбардування
німецьких літаків. Із групою таких самих учителів залізничною колією із Рівного
вони пішки дісталися до Костополя. Із 1944 року Олександра Гаврилівна
працювала учителем української мови та літератури у Костопільській середній
школі №1. На початку 60-х років була призначена директором дитячого будинку,
який у подальшому був реорганізований у санаторну школу-інтернат. Відмінник
народної освіти, депутат районної, обласної ради народних депутатів – вона все
своє життя присвятила вихованню підростаючого покоління.
Так зійшлися дві долі, пошарпані
війною та репресіями. Жили, працювали, ростили дітей. Всі діти виросли, здобули
освіту, професії. Але найголовніше виросли людьми чесними, порядними,
працьовитими, як і їх дідусь і бабуся.
Немає коментарів:
Дописати коментар